Історія колишньої повії. Історія переможниці.

Я дізналася про цю історію і познайомилася з Наною ще наприкінці 2016. Ми спілкувалися час від часу, я дізнавалася нові подробиці її життя і навіть не насмілювалася запропонувати розказати про себе (а ті хто спілкувався зі мною знають, що я дуже загребуща та цікава до людських історій і вербую людей вже у перші дні :))

Вона вже не живе в Стамбулі. З її документами уже все в порядку, вона має чарівного хлопчика та люблячого чоловіка, якому розповіла про себе ще не все. “Я не боюся, що він мене розлюбить чи покине, – каже вона, – просто все за раз сприйняти буде важко.”

Нана погодилася поговорити. Ми проговорювали деталі телефоном, фейсбуком і мейлами.. Вона прискіпувалася до всього. Вона настоювала на моментах, які мені здавалися кричущими. Придумувала такі імена (ми вирішили не говорити справжніх) де не було ні однієї спільної букви. І здерда три клятви за те, щоб я не спалила її контактів. Для неї це закриті двері у минуле. Вона живе новим. І я дякую, що вона заново відкрила свої рани для нас… “Дівчата мусять знати як воно. Аби не втрапити у таке”.

–  Розкажи про те, як тікали, Нан.

– Це був серпень,  2008 і мені було 18. Нас спочатку вигнали з дому (м.Горі), проводилися етнічні чистки. Багато танків. Мій рідний дядько, який жив в Тбілісі,  зібрався в Туреччину, та йому поставили заборону на виїзд (він був військовим). Мій тато вирішив спробувати, у м. Хопа в нього були знайомі грузини, навіть один далекий родич.. З роботою обіцяли допомогти. Мама тікати не хотіла. Вона і так поїхала за татом з України, Туреччина її лякала незрозумілістю. Ми поїхали, пообіцявши забрати родичів, як тільки пристроїмося.

Ми вийняли квартиру. Мамі було найважче, вона так мучилася від того, що не розуміє мови, звичаїв, менталітету. Турецькі сусіди на нас дивилися ніби зверху, це напружувало. Тато пристроївся на чайну фабрику. Ми почали нервотріпання з документами для біженців.

Скоро нам зателефонували грузинські родичі. Нашого будинку і міста вже не було, та була можливість повернутися назад у Грузію. Мама вхопилася за цю думку. Тато повертатися не дуже хотів, заробляв не погано, нехай і біженцем був. Ми відправили тата “на розвідку”, мав привезти наші теплі речі .. Він пропав без вісти. Думаю, родичі нам не розказали жаху, що з ним трапилося, залишаючи хоч якусь надію.

Я пішла працювати на фабрику. Мама злягла. Схудла. Вона була такого дивного земляного кольору, що мені навіть, чесно кажучи, не хотілося її торкатися.. Це так страшно! Я була у неї одна. Мама Галочка (так називав її тато)  була далеко від дому і про її хворобу знав лише її менший брат, що живе в українському селі.. вона йому телефонувала, та він не мав змоги приїхати, підтримати, думаю, з його стилем життя він навіть у районний центр не зміг би вибратися.

– Він пив?

– Пив. Я дізналася, що в 2010 що він замерз десь під клубом у селі (телефонувала на сусідський телефон)

– Що сталося з мамою?

– У лікарні сказали, що пізно звернулися. Хімія не допомогла б. Та в  нас не було б коштів. Треба сказати, що татів інший брат приїздив і пропонував перевезти нас назад, та мама була вже надто слабка, вона попросила зачекати, все мріяла що її Лєвані повернеться і сам її забере, або може вона не захотіла Грузію без нього.

Вона померла в лютому.

– Це страшно дуже.. Як ти витримала?

– Тієї ночі я чітко усвідомила що сама. В Грузію повертатися не думала, точніше, не знала чи варто. Там все-таки родичі. Але всі вони ще нажахані тим конфліктом  і я не хотіла бути комусь напругою. Я вирішила їхати в Стамбул вже за тиждень після маминої смерті. По ТВ показували, що там живуть і працюють. Я не плекала надії на якусь стрімку кар’єру, та тоді думала, що попрацюю біля перукаря якогось, підучуся. Я знала, що буду орієнтуватися на район Зейтінбурну, там, я чула, є багато наших. Я просто їхала автобусом з двома сумками. Я була наче заморожена від переживань.

Планувала зупинитися першу ніч в готелі. Наступного дня я знайшла оголошення зі зйому квартири, одній дівчинці треба була напарниця для оренди. Вона вже там жила. І тому я просто підселилася. Так собі хата була. Але платити було небагато та зручно. Моя сусідка з Молдовії – Аніка –  розмовляла трохи російською. І в першу ніч вона мені відкрила всю правду про себе. Вона проститутка. І вона чекає на ліцензію. А поки ліцензії нема, мусить підпрацьовувати нелегально (до того часу я навіть не підозрювала, що проституція в Туреччині може бути на законному рівні). Вона розповіла, що не може бути в публічному будинку без ліцензії (потім виявилося, що вона не могла мати тої ліцензії апріорі, бо не була громадянкою Туреччини), а тому вона ходить туди тричі на тиждень, шоб не нарватися на поліцію (дівчата з ліцензією можуть залишатися в публічному домі і живуть поруч).

Аніка казала, що то не завжди секс. Часом це просто супровід. А попередня її робота була в павйоні, так там зовсім лафа – ніякого сексу, ніяких доторків, просто сидіти і розмовляти, вірніше слухати, танцювати і припрошувати випити. Непогані гроші, та в проституції ліпші.

Вона так казала, Юль, ніби ми говоримо не про торгівлю собою, а про косметику.

Я два дні пошукала роботу, але, сором мені, думка застрягла в моїй голові. Я хотіла назбирати грошей і покинути, – от як я собі це уявляла. І я подумала, що я буду там де без сексу – у павйоні. Знайти їх легко, на співбесіду втрапити важко. Та в мене була Аніка, що підіслала мене до одного зі своїх колишніх босів. Він мене не взяв … Не вийшла красою. Інший павйон не мав вакантних місць. Третій відверто сказав, шо може бути і секс (він вибився з загальної маси). Так пройшов тиждень.

Я переживала, що мої запаси закінчаться. Плата за квартиру і їжу на той момент була для мене всеодно високою. Я не отримувала за статус нічого, хоча мала б. Я пішла на те, аби домовитись про “один раз”. Аніка сказала, що так не робиться і вона мусить поговорити зі своєю патронессою. Та, в свою чергу, покликала мене на розмову. Та виявилася старою вірменкою (от воістину де дружба народів згодилася), що живе в Стамбулі вже понад 40 років. Сказала, що веде майже чесний бізнес, та може мене взяти на “випробовувальний” термін.

Сказала прийти завтра.

– Як ти спала ту ніч?

– Мені здається саме в ту ніч, ще перед своїм першим разом я втратила сором, совість і честь. Я стала проституткою ще до першого контакту. Бо ти  знаєш, я спала. Я набиралася сил. Легко прийняла свій новий спосіб життя, і чогось тоді повірила, що так воно має бути значить. Покину потім. Зараз треба вижити.

– Наступного дня “це” сталося?

– Воно сталося ввечері. Вдень зі мною провела “психологічну” роботу Ануш (стара вірменка) і я бахнула віскі-колу. Тоді я продала не просто своє тіло, а й свою незайманість. Мені заплатили 150 лір за 40 хвилин. Ануш не взяла собі нічого. “З почином” так би мовити.

Далі я ходила туди 3 рази в тиждень у ті дні, що й Аніка. Ми були “денними” працівницями: приходили туди вже о 10 і пребували там до 23. За годину в середньому платили 80 лір, та ми мусили віддавати половину хазяйці. У день було 5-10 клієнтів.

Через три місяці я почувалася так, наче по мені проїхався поїзд. У душі не відчувала нічого. А от тіло боліло. В лікарню мене відвіз один з працівників будинку. Хламідіоз. Випала з роботи на три тижні. Я лежала і плакала. Краще не було б цього часу на “подумати”. Аніка підтримувала. Допомогла проплатити все. Тоді я вже знала, що вляпалайся у лайно. Але я була слабка фізично і морально. Після повернення на роботу, я там пропрацювала ще 6 місяців. Одна з проституток сказала, що в столиці платять більше. Ануш ламася, сварилася, та відпустила (я була хвороблива, тому толку з мене мало було).

В Анкарі платили по 100-120 лір. Віддавали все так же половину. Умови набагато гірші. Та одного вечора сталося те, чого я боялася. Прийшов грузин старшого віку. Він вибрав мене. Посадив на ліжко. І глянув. А я розревлася аж в захльоб. Я виплакала і за татове “без вісти”, і за втрату мами і за мою роботу. Коли я заспокоїлася, він всеодно мене трахнув. Робота є робота…

– Тобі полегшало після плачу?

– Ні. Мені стало ще твердіше в грудях. Бо навіть той грузин всеодно прийшов до проститутки. У кіно ж показують часом, що шкодує якийсь клієнт – не лізе, поговорить і піде. В мене такого не було. Жодного разу.

– Я так розумію, що в Анкарі ти не затрималася?

– Я пробула там рік. З поліцією там не схвачено так, як в Стамбулі. Рейди постійні, завжди як на пороховій бочці. Я не громадянка Туреччини, статус біженця дали, але термін для громадянства не пройшов. Я про те не думала навіть.

Вернулася в Стамбул, коротше. Аніки там вже не було, сказали, що вона поїхала до себе назад. Ануш мене не взяла, не вірила більше мені, та через старих знайомих я потрапила в “проституцький рай”, що в районі Аксараю. Оскільки я вже була ” в темі”, мене взяли і я жила прямо поруч з роботою.

Розцінки тут були трохи вищі, та все ускладнювалося тим, що часом треба було йти чіпляти клієнтів на дворі. Район це туристичний, то було не важко, та чогось саме ця деталь змушувала мене згорати від сорому. Цього разу я працювала вночі. Через якийсь час, мені запропонували “відокремитися”. Себто приймати “своїх” клієнтів у себе в квартирі. За квартиру і далі платила моя хазяйка, в місяць я їй віддавала 500 дол. Все, що залишалося – мені. І кілька разів на тиждень до мене приходили поліцейські. Безкоштовно, зате спокійно працювати дозволяли.

 

 Це була чітка система, я отримувала не дуже великі гроші, часом оплата була пристойною, і витрачати практично не було куди. Я відкладала гроші. Була сама, з іншими проститутками мало спілкувалася.

– Вони жили по сусідству?

– Ти знаєш, я не знала навіть хто мої сусіди. Сподіваюся вони теж.

– Ти колись потрапляла в поліцію?

– Так, в той період, коли заманювали клієнтів на вулиці. При мені не було ні паспорту ні дозволу. Я тоді подумала, це все, капець всьому. Але не минуло й пів години як нас випустили. За нами приїхали машиною (нас було троє). Забирають тих повій і депортують, хазяї яких не “башляють” поліції. Інших не чіпають.

– А як щодо ліцензії?

– Її можуть мати лише туркені, і то не всі хочуть таке щастя, це ж усім буде відомо чим ти займаєшся. То розвод такий і геморой.

– Скільки це все тривало?

–  Кінець 2012. Я залетіла і ще й  перелякалася що захворіла на СНІД. Мене вберіг Бог і я не підхопила зарази. Це був мій перший аборт, хоча я завжди дбала про захист. Тоді вирішила, що хочу піти. Мені сказали мусиш заплатити 5 тисяч доларів, за 10 місяців неустойки. Я вирішила, що заплачу і підзбираю собі на “нормальне життя”. Таким чином я пропрацювала ще 6 міс.

– Тебе відпустили легко?

– Ой, подробиці  зайві, але якщо коротко, то мені відбили нирки. За мене заступилася колишня подружка Ануш. Потім пограбували (я мала заначку незначну у себе вдома, а всі інші кошти були в іншому місці, яка я молодець). Посвідку свою я отримала через десяті руки. Це було непросто. Я заплатила і грошима і здоров’ям і мені сказали їхати з Стамбулу світ за очі.

– Куди ти поїхала?

– В Ізмір. З чітким наміром не повертатися в проституцію. Це був 2013. Літо. Я продовжила статус біженця і подала на громадянство. Мені треба було влаштуватися на нормальну роботу. Це було звичайне кафе. Взяли мене з великим авансом, адже барменом я не працювала ніколи, та я збрехала, що була офіціанткою. Крім того, мій начальник мусив платити за мене більше, адже я не мала громадянства, а отже не могла працювати без дозволу на роботу. Я вмовила його зробити цей дозвіл, хоча я платила за нього сама (він розділив суму на 12 міс і вираховував з зарплати). Заробляла я мало, та в мене були заощадження ще. Знову була напарниця по квартирі, дякувати Богу, цього разу не проститука.

Через рік я отримала громадянство. Впевнена, мені зробили поблажку через статус біженця. Досі не вірю, що отримала цей кімлик ось так  відносно легко, адже, читаючи форуми, розумію, скільки людям треба вимучитися і як довго це все триває інколи.

– Це був початок новго життя?

– Це був початок життя взагалі. Те, попереднє, я життям не вважаю.

– Як ти зустріла свого чоловіка?

– На курсах кухарів. Я вирішила, що ресторани та бари – це те, що я зможу. І пішла на курси. Там був він, мій хороший. Мій Зекі (ім’я не змінено:) допомагав мені за поверхнею, тепло поводився з усіма. От тепла людина така, знаєш, відчуваєш,  ось воно – адекватне якесь в цьому дурному світі. Я навіть симпатії не приховувала і запросила його до себе в кав’ярню (на той момент я вже працювала баристою на каві). Він був ще студентом, та паралельно працював. Як бджілка. Всюди встигав і всіх обдаровував настроєм. Я в нього вчепилася, бо він був перша людина в Туреччині за всі 6 років, який просто посміхався, смішив і не хотів тебе у всі дири.

– Ти йому розказала?

– Майже. Поки ми були ще на етапі дружніх розмов, він розпитував.. Я розказала про павйони, що спершу не взяли, а потім взяли. Коли він запитав, чи продавала я себе, я опустила голову і рознюнялася. Він зрозумів. Та я відчуваю, що колись ми ще про це поговоримо.

– Коли ви одружилися?

– Взимку 2014. Ми не робили весілля захмарного. Були його друзі і родичі. Від мене були колеги. У нього є лише мама, тато покинув. Він теж набачився лихого в житті. А далі в 2016 народилося наше темнооке щастя. Це було диво. Бо я не вірила, що це станеться після всього того сміття, що побувало в мені. Так і  був аборт.

Та ні, я чимусь заслужила щастя бути мамою.

– Як ти живеш сьогодні, Нано?

– Ми живемо під Ізміром. У нас є кафе. Воно досить близько від дому, тому ми всі разом там хазяйнуємо. Я ціную кожну секунду. Навіть кожну мілісекунду. Як дурна, нюхаю голову свого малого. Зариваюся в шевелюру Зекі, а він тоді міцно-міцно обіймає, знає, він мені потрібен.

Дуже хочу забути. Але от, як на зло, пам’ятаю в подробицях: як били роботодавці, як тра*али в ж*пу любі клієнти, як тягали за коси любителі садо-мазо.

Я шкодую що тоді в Зейтінбурну не відмовилася від пропозиції. Я шкодую, що не звернула удочки, а пройшла це все лайно.  Я розповідаю тобі це спокійним голосом, правда? А всередині нічого не спокійно.

Я зверталася до психолога по скайпу. Це розковиряло мої проблеми. Вона порадила сеанси гіпнозу. Я піду, бо дуже хочу позбутися тягаря. От малий вже як покине ГВ, то піду, бо мало чого, може якісь пігулки  пропишуть.

 –  За весь цей час ти не хотіла з’їздити в Грузію? Родичі там же залишилися?

– Знаєш, я спілкуюся з ними три-чотири рази на рік по телефону. Ми надто довго на відстані. Грузії таких шльондр не треба.

 – Ну що ти таке кажеш? Це твоє життя і твої уроки..

– Мені просто соромно, Юль. Я не зможу їм подивитися в очі. Розколюся, мені здається. Може, ще не готова.

 – Ти виграла правда ж? Ти почуваєшся переможницею? Бо я тебе такою бачу.

– Я почуваюся зраненою, але переможницею. Ти права. Я теж так мушу думати. Я переможниця!

 – Нано, ти крута. Ти мусиш розуміти, що твій шлях і досвід – це і обставини, і юність, і страх, і бажання вижити. Я пишаюся тим, що ти змінила своє життя таким чином.  Змогла розвернути його у той бік, у який пливеш ТИ! Я вітаю тебе з цим і щиро вдячна за твоє одкровення мені.

– Ай ладно (сміється). Я теж дякую, що “дожала” мене, виговорюючись тобі, я собі багато чого пробачила…

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *