Життя в гаремі: загляньмо у минуле

Тададаммм! Сама чекала цього посту, як мани з неба. Не буду перебільшувати і казати, шо я прям в архівах сиділа, аби знайти інформацію. Нє-а. Але я розпитувала своїх знайомих істориків, добила кілька книжок про гарем турецькою і налисталася інтернету. І все це для того, аби мати враження і більш-менш цілісну картину що ж і як відбувалося в гаремах.

Відразу хочу донести розвінчання головного мого міфу щодо гаремів: гарем – це далеко не місце для оргій (на тобі, тюююю), а то дуже впорядкований, зрозумілий, практичний устрій, що діяв протягом шести століть при дворі султанів.  А тому зрозуміло, що життя в гаремі мало свої правила та ряд особливостей.

На вершині сімейної піраміди незалежно царював султан. Другу сходинку займала його мати – валіде, ще нижче розташовувалися дружини, під ними – фаворитки, і в самому низу – звичайні рабині-наложниці (джарійе). Піраміда ця була динамічною та вельми нестійкою, і будь-який член міні-соціуму міг перейти на один або кілька рівнів вгору або, навпаки, скотитися вниз.

Єдині, хто не міг змінити спочатку відведеної їм соціальної ролі, були співробітники “гаремної служби безпеки” – євнухи. Більшість людей звикла ставитися до євнухів з відтінком зневажливої іронії. Тож  напевно стане одкровенням, що верхівка цього  прошарку володіла при дворі султана величезним впливом, якій заздрили більшість придворних. Так, наприклад, головний євнух займав в палацової ієрархії третю сходинку, пропустивши вперед себе лише першого великого візира і главу  шейх-уль-ісламу.

Певними правами і свободами, як не дивно, володіли і головні мешканки гарему – рабині.

Перші наложниці з’явилися в Оттоманському гаремі в XIV столітті. Найчастіше продавцями дівчаток на невільничих ринках виступали їхні власні батьки. Продаж доньки дозволяв їм разом вирішити три проблеми – позбутися від зайвих ротів в сім’ї, отримати солідну грошову винагороду і забезпечити дочкам прекрасне, за загальноприйнятими мірками, майбутнє.

Для юних наложниць гарем ставав будинком, школою і місцем роботи. Дівчаток навчали музиці, етикету, грамоті, а трохи пізніше – специфічного мистецтва, яке могло знадобитися в разі, якщо на когось із них зверне увагу повелитель. Рабині отримували щоденне грошове забезпечення, а з нагоди палацових торжеств – цінні подарунки. Проблеми прикрас та вбрання для них просто не існувало, так як все купувалося за рахунок скарбниці.

Ролі в гаремах султана були чітко розділені: хтось відповідав за здоров’я наложниць, хтось за приготування каву повелителю, хтось за чистоту його покоїв. Все  мали робити жінки, бо ж чоловікам ходу туди не було (окрім євнухів). У гаремі стрічалися дуже несподівані посади, наприклад рабиня могла бути головою службового протоколу в гаремі, чи, наприклад, ключницею від скарбниці (це яка ж довіра їй була!), або берегинею печаті султана (перетружувалася як бідолаха – печать берегла:))

Такі служниці вже не були рабинями, вони були особами, що удостоїлися довіри султана. Часом таких жінок султан навіть відпускав з гарему,  давав вільну – про краще рекомендації для майбутнього нареченого жінка не могла і мріяти.

До наших днів дійшов дивовижний документ XVIII століття – свого роду штатний розклад гареме султана Махмуда I:

  • винний льох – 17 рабинь,
  • обслуговування принців – 72 рабинь,
  • інші господарські роботи – 230 рабинь.

І лише 15 рабинь офіційно числилися фаворитками султана. Султани все таки були не богами, а смертними, тому навіть при великому бажанні  він не зміг би задовольнити всіх своїх підопічних жінок. Тому для більшості мешканок гарем залишався в’язницею в одному сенсі – як обмеження на їх сексуальне життя.

 

 

Дуже дивує ще один пунктик у житті гарему:  після дев’яти років будь-яка рабиня, яку султан так і не запросив розділити з ним ложе, мала право покинути свою клітку. Таких «неохоплених чоловічою увагою» бідолах султан зазвичай наділяв приданим, дарував будинок і навіть підшукував чоловіка. Правда, цим правом користувалися далеко не всі – безбідне життя в гаремі багатьох влаштовувало. І жінки, як це часто бувало не тільки в Оттоманській імперії, добровільно продовжували своє ув’язнення,  тим більше, що у решти ніхто не відбирав їх шансу «вибитися в люди» в гаремной ієрархії – стати фавориткою і пригледітися султану.

Зазвичай султан виділяв вісім рабинь – чотирьох призначали постійними служницями в його особистих покоях, а ще чотирьох зводили в ранг фавориток (ґюзіде), чия «служба» протікала виключно в опочивальнях повелителя. Та ґюзіде, з якої султан збирався провести ніч, отримувала від нього дорогий подарунок, ще один презент  чекав її вранці – в разі, якщо повелитель залишався задоволений.  Фаворитку, що завагітніл, переводили в розряд «щасливих» (Ікбал), а після народження дитини її чекало ще більше жіноче щастя – офіційний титул дружини султана.

Цікаво, що  сексуальне життя султанів  теж мало певні обмеження. Так, наприклад, ніч з п’ятниці на суботу вони були зобов’язані проводити тільки з однією з дружин. А дружина, що не дочекалася запрошення до опочивальні чоловіка три п’ятниці поспіль, мала право звернутися до судді за захистом порушених прав. У повелителів Оттоманської імперії за законом було від чотирьох до восьми дружин, і щоб уникнути накладок одна з рабинь вела «обліковий журнал», де скрупульозно фіксувала все побачення султана зі своїми дружинами. Виявляється, будучи навіть султаном, можна нарватися на неприємності.

Протягом століть Османи відчували дивний потяг до жінок-іновірок (прямо в крові у них ця тяга). Вище інших цінувалися горді чорняві дочки Кавказу і пишні  світловолосі слов’янки. Багатьох навіть не доводилося полонити: відомо, що кавказькі князі часто самі відправляли дочок в султанський гарем в надії на те, що вони сподобаються султану і з часом стануть йому за жінок.

Улюбленою дружиною Сулеймана Пишного, в правління якого імперія досягла свого розквіту, була Хюррем, викрадена і продана в гарем дочка українського православного священика  – Анастасія Лісовська. Роксолана котора ото. Вона підкорила султана не тільки красою, але й освіченістю, писавши для свого коханого чоловіка вірші арабською – для XVI століття досягнення виключне.

Через півтора століття шлях попівської дочки повторила француженка Еме де Рівері. Її також викрали пірати і продали алжирському наміснику, а той подарував цю красуню своєму повелителю – султану Абдул-Хамідау I. І назвали її  Накшіділь. Еме прийняла іслам і стала  четвертою дружиною султана.

А коли її син сам зайняв трон в стамбульському палаці, Накшіділь-Еме прийняла титул валіде – королеви-матері.

Ось так вони і жили довгі шість століть – султани і їх численні сімейства. Кінець всьому цьому поклала Перша світова війна. Туреччина вступила в неї на боці Німеччини, і після поразки була окупована державами Антанти. У країні почалася революція під керівництвом Мустафи Кемаля Ататюрка. Коли революціонери перемогли  і вступили в Стамбул, на них чекав порожній султанський палац. Останній з Османів утік на британському військовому кораблі, а всі його дружини, дочки, фаворитки, рабині і євнухи, втративши свого повелителя, розбрелися хто куди. Там же, в султанському палаці, в березні 1924 року була проголошена Турецька республіка, одним з перших законів якої став закон про скасування інституту гарему.

 

Ясне діло, що таємниць-секретиків про гарем – такий таємничо-магічний – існує нереальна кількість. Отже, обов’язково будемо знайомити вас з ними усіма поступово і вперто. Дуже вже інтересна тема:)

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *